Б уковинська земля надзвичайно багата на таланти. Івасюк, Яремчук, Ткач, Миколайчук... Можна довго перелічувати відомих людей, яких вона подарувала світові. Недарма в Чернівцях існує «алея зірок».

Пані Софіє, чи вплинула ця мальовнича земля на розвиток вашого таланту?

— Для мене Буковина — просто фантастичний край, найдивовижніший на землі. Повірте, його магія відчувається просто в повітрі! Все, що тебе оточує, — чудова природа, гостинні люди, багатовікові народні традиції — налаштовує на особливу творчу хвилю. Мені здається, що Бог наділив Буковину особливою увагою. Пригадуєте, скільки неповторних голосів подарував і продовжує дарувати світові наш край?

Музика, безумовно, завжди була невід'ємною частиною мого життя — мого і нашої сім'ї. Нашим першим учителем, звичайно ж, був батько — він володів абсолютним музичним слухом, красивим голосом і, що називається, умів бачити й чути красу. Ці таланти він передав усім нам — своїм дітям. Нас у сім'ї шестеро — чотири сестри й два брати, і всі дуже музичні.

— Чи є таке місце на землі, куди вам хочеться повертатися знов і знов, де назавжди залишилася частина вашого серця ?

— Звичайно, це дім мого дитинства, з яким у мене пов'язані найтепліші спогади — будинок, де я народилася, зросла. У нас велика і дружна сім'я. Завдяки батькам ми росли й форму валися в любові та повазі одне до одного. І хоча в післявоєнний час було дуже нелегко, лунала музика, і з нею все можна було
перебороти. Я завжди прагну повернути для себе хоч на мить ті прекрасні хвилини. Бодай раз на рік я неодмінно знаходжу час, щоб з'їздити на батьківщину. Отчий дім у Маршинцях — саме те місце у світі, де я можу по-справжньому відпочити душею, розчинитися в гармонії з навколишнім світом.

І власний будинок у Ялті маю не випадково — все життя мріяла про такий же  теплий, затишний батьківський дім з мого дитинства. Він для мене, як і для  будь-якого артиста, — гавань, З Кіркоровим у власному саду, куди прямуєш після безкінечних роз'їздів і гастролей. Мою мрію здійснив  син — звів будинок за власним проектом.

— Часто видатні артисти намагаються своїм дітям відкрити дорогу в шоу-бізнес. Чи не було у вас спокуси зробити із сина су-перзірку?

— Я ніколи не тисла на життєвий вибір Руслана. Йому, звичайно, було цікаво спробувати себе в музиці — він бачив, як ми з батьком віддаємося своїй справі, хотів і для себе відкрити цей світ. Я не мала права йому
заборонити, хоча добре знала, наскільки це складний шлях. Певний час Руслан так захопився, що сам опанував гру на гітарі, співав, навіть записав кілька пісень на студії. І треба віддати належне — музична наука давалася йому на диво легко. Напевно, музичне середовище зробило свою справу. До того ж у нього від природи чудовий слух, голос і, що дуже важливо, тонкий художній смак. Але продовжувати музичну кар'єру він не захотів, знайшов своє покликання в архітектурі та дизайні. Зараз у Руслана своя справа — архітектурне бюро в Києві. Незважаючи на величезне завантаження, син завжди знаходить час для моєї творчості. Він перший порадник для мене у багатьох ситуаціях. Зараз Руслан — мій музичний продюсер: працює з моєю творчою командою, відбирає матеріал, контролює студійний процес, аранжування. У цьому він — гідний наступник свого батька, Анатолія Євдокименка. Я дякую Богу і дуже пишаюся, що у мене такий прекрасний син.

— Багато чоловіків і жінок захоплюються вашою красою. Може, відкриєте читачам рецепт молодості?..

— Мене дуже часто питають: «Що ти робиш, щоб так виглядати?». Не повірите — нічого! І ніяких особливих секретів не маю! Просто я, як і моя творчість, завжди молода душею. Веду правильний спосіб життя, стараюсь регулярно займатися на тренажерах, люблю плавання, сауну, масаж. Узагалі зі спортом у мене з дитинства склалися дружні стосунки. Про правильне харчування теж не можна забувати. Вживаю багато фруктів і овочів, практично не використовую сіль, стараюся не їсти після шостої вечора... Ось і всі секрети.

— Як вам вдається при своїй елітарності й аристократичності залишатися улюбленою співачкою мільйонів?

— Чесно кажучи, я ніколи не прораховувала свій шлях до мети — не можна здобути прихильність, діючи за заздалегідь розробленою схемою. Це було б занадто просто. Все життя я багато працювала і не сподівалася на чиюсь допомогу чи подарунки долі. Якщо хочеш домогтися чогось у житті, передусім навчися любити людей і приймати їх такими, які вони є. Без цього не можна досягти успіху, тим більше артистові. Любов — універсальна формула успіху і привабливості.

— Часто співаки знімаються в кіно, пробують себе на телебаченні. Чи вам ніколи не хотілося займатися чим-небудь іще, крім співу?

— Після зйомок у фільмах «Де ти, любов?» і «Душа» я ще раз пересвідчилася: треба займатись якоюсь однією справою, але «на всі сто». Кіно — все-таки не моє, хоч завдяки цим зйомкам я набула неоціненного досвіду й отримала колосальне задоволення від спілкування з легендарними особистостями: Роланом Биковим, Михайлом Боярським, хлопцями з «Машини часу»...

Стосовно іншої професії... Певно, я змогла б реалізуватися в будь-якій сфері. У мене такий характер — якщо бачу мету, то обов'язково її досягну. Труднощі тільки загартовують, спонукають довести всім і собі самій, що це мені до снаги. Адже ми і тільки ми композитори свого життя. Моя особиста дорога — пісня. Скільки себе пам'ятаю, хотіла стати співачкою і щаслива, що мрія мого дитинства збулася. Головний доказ цього — любов слухачів.

— Чи багато у вас друзів? Ви приятелюєте з кимось із відомих людей ?

— Підтримую дружні стосунки з Володимиром Матецьким, Лаймою Вайкуле, Іриною Понаровською, Левом Лещенком, Ларисою Доліною, Людмилою Зикіною... Коли хтось із артистів приїжджає до Ялти — просто телефонує: «Я тут», — і приходить у гості. Цього року бачилися з Філею Кіркоровим — приїхав, привітав із днем народження, цілий день пробув у нас в гостях і ми чудово провели час разом: обговорювали майбутні спільні зйомки в новорічних мюзиклах, ділилися творчими планами і просто спілкувалися. Було дуже здорово!

Що ж до спілкування на тусівках — чесно кажучи, я їх не дуже полюбляю, тому по змозі уникаю. В Москві з'являюся переважно у справах. Так утомлююся після концертів, що лишається тільки одне бажання — відпочити, побути вдома з дітьми, внуками. І мої найближчі друзі — звичайні, прості люди. З подругою Оксаною ми познайомилися ще в юності. Зараз вона працює в аграрному університеті. Свою першу доньку назвала на честь мене — Сонею. Мені було дуже приємно.

— Ви відкрита людина ?

— Не можу сказати, що зовсім, — життя навчило не дуже довіряти людям. Кілька разів я сильно обпеклася... Важко пробачаю образи. Особливо боляче, коли це їх завдали незаслуженоі несподівано. У такий момент не хочеться вірити в реальність — вона здається такою жорстокою... І все-таки прощати я вмію.Єдине, чого не можу вибачити, — зрада. На жаль, мене зраджували. Але ті, хто так чинив, зникли з мого життя назавжди. Зараз мене оточують дуже близькі люди — рідні та друзі, з якими я ділю всі свої радощі й негаразди, будні й свята.

— Яку роль у вашій долі відіграли удача, везіння ?

— Безумовно, фортуна усміхалася мені не раз, і я дуже вдяч-  на їй за прихильність. Але більшість людей знайомі лише зі сце нічним боком мого життя, їм він здається казкою: сцена, музика, успіх, шанувальники — море задоволення! Про що ще мріяти? Та в моєму житті були, звичайно, і невдачі, причому дуже прикрі. Ясна річ, самого лише везіння мало. Потрібен характер і постійна робота на  результат — через «не можу» і «не хочу», до останніх сил... Чудес не буває, і на успіх покладатися безглуздо. Тим більше, що він обирає гідних. Моя порада всім, хто вважає себе «невдахою»: дійте, а не чекайте від долі подарунків. І тоді ви побачите, що успіх сам рано чи пізно прийде!

— Пригадайте, будь ласка, найекстремальніший вчинок у вашому житті.

— Не повірите, для мене справжнім випробуванням став підйом на Ейфелеву вежу. Якби ви знали, як я боюся висоти! Просто панічно! Але мені так хотілося побачити Париж із висоти пташиного польоту, що я, замруживши очі, зважилася. Підйом у ліфті на оглядовий майданчик здався цілою вічністю! Звичайно,
страх не зник і нагорі. Та видовище, яке відкрилося там, було того варте. Панорама — просто приголомшлива! Від побаченого неначе виростають крила — хочеться злетіти і ширяти, насолоджуючись довколишньою красою і свободою польоту.

— Як часто ви буваєте за кордоном ?

— Чесно кажучи, виїжджаю туди в основному по роботі — з концертами, гастролями. У США, Німеччині, Ізраїлі, Австралії так і не змогла до пуття помандрувати, бо майже весь час присвятила  виступам і підготовці до них. Вимоги професії... Але, ви знаєте, я вже  звикла жити в такому режимі — щодня переїзди, нові міста, нові зали... інколи доходить до смішного. Якось Володя Матецький запросив нас у круїз навколо Південно-Схід-ної Азії та Австралії — відпочити, розслабитися. Та я кожного ранку за звичкою підскакувала з ліжка із запитаннями: «Де ми? В якому місті сьогодні концерт?» Усі сміялись, а я так і не змогла позбутися «гастрольного синдрому». Після тієї поїздки зрозуміла, що дозвілля — не для мене. До того ж я — Лев за гороскопом, навколо мене життя має вирувати подіями, мені треба постійно бачити якісь цілі й досягати їх, від тривалого умиротворення я починаю страждати.

Ідеально, коли за кордоном вдається поєднати роботу й відпочинок. Як, наприклад, вийшло цієї весни  після тривалого насиченого гастрольного туру по Німеччині я дозволила собі трішки заслуженого релаксу. Разом із сином, невісткою, онуком і свахою здійснила невелике турне найбільшими містами й пам'ятками Німеччини, Австрії, Італії та Польщі. Ми разом милувалися красою Австрійських Альп і славнозвісних баварських замків, каталися на гондолах по Венеції, оглядали Дрезденську галерею, дивилися вистави у Віденській опері та «Ла-Скала», годували голубів на площах Мілана і просто насолоджувалися міськими прогулянками.

Ви знаєте, я обожнюю ходити пішки, гуляти незнайомими, тихими, акуратними європейськими вуличками, особливо в Німеччині. Й залишатися при цьому невпізнаною... На жаль, це задоволення доступне мені тільки за кордоном.

— Як відпочиваєте вдома, у повсякденні?

— Зміна діяльності, перемикання на домашні справи. Наприклад, із задоволенням готую. Дуже люблю природу, вона допомагає розслабитися, зняти втому. Влітку, якщо випадає така можливість, відпочиваю з усією сім'єю на морі, в Криму. Полюбляю рибалити. А ще — відпочивати у себе в саду, яким займаюся виключно сама. Зі всього світу, де вдається побувати, привожу насіння і саджанці рідкісних рослин. Щороку з нетерпінням чекаю квітня, щоб почати висадку. І для мене це чудовий привід порадіти й відтанути душею.

— Ви щасливі, Софіє Михайлівно?

— Запитання дуже глибоке і суб'єктивне, адже у кожного своє уявлення про щастя... Безумовно, я дуже щаслива людина: у мене є чудова родина, улюблена професія, є ви, мої дорогі слухачі, котрі дають мені наснагу! Та я не просто жінка, людина, я — співачка. І щастя, яке відчуваю на сцені, словами не передати!

— Чи вважаєте ви себе сильною жінкою?

— Моя сила — в любові. Любов до музики, природи, людей допомагає долати всі труднощі, домагатися успіху, удосконалюватися професійно. Але моя слабкість — теж у любові. Коли любиш, багато що прощаєш і не завжди бачиш вади коханих людей.

— А що для вас — любов ?

— Найголовніше слово і найпрекрасніше почуття. Любов до батьківського дому, коханого, дітей, друзів — немає нічого вищого. Це піднесений стан душі й серця. Я вважаю його найбільшим даром людині. У юності, звичайно, це щось романтичне і неземне. З роками почуття стають реалістичнішими, до них до-
дається співчуття і повага. Але це не означає, що почуття гасне — просто воно змінює барву. Справжня любов — поза віком, вона завжди прекрасна!
 

Розмову вела Тетяна КРИВЕНКО
Фото з особистого архіву співачки